Так. От тепер уже кінець!
Живжикуватий ротмістр[1] подув на мій підпис, задоволено потер руки й звернувся до двох жандармів, що стояли біля порогу:
— В камеру для арештованих!
І хитнув на мене головою. А салдатам коротко кинув.
— Ви можете йти.
Салдатики хапливо повернулись наліво кругом і, не глянувши на мене, поспішно вийшли. Яке їм діло до мене? вони своє зробили, у «старшого» є «бумага» за обшлагом рукава, арештант не втік, начальство ще, диви, «благодарность» скаже. Раз-два! Весело затупотіли їхні ноги у сінях. А мене двоє жандармів повели через усю станцію в камеру.
— Не останавлюватьця! Не останавлюватьця!
Жандарм навіть злегка підпихнув мене.
По рельсах ходила чорна курка з обвислим червоним гребінем. Вона собі спокійнісінько, немов на затишному смітнику, ходила між рельсами, щось збирала. Дурна курка.
Смішна, глупа курка, як-би я хотів бути на твоєму місці!
— Не останавлюватьця, вам говоритьця. Що там любопитного такого?
- ↑ Жандармський старшина.
