Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/54

Цю сторінку схвалено
МАЛЕНЬКА РИСОЧКА.
Виривок зі споминів.

Так. От тепер уже кінець!

Живжикуватий ротмістр[1] подув на мій підпис, задоволено потер руки й звернувся до двох жандармів, що стояли біля порогу:

— В камеру для арештованих!

І хитнув на мене головою. А салдатам коротко кинув.

— Ви можете йти.

Салдатики хапливо повернулись наліво кругом і, не глянувши на мене, поспішно вийшли. Яке їм діло до мене? вони своє зробили, у «старшого» є «бумага» за обшлагом рукава, арештант не втік, начальство ще, диви, «благодарность» скаже. Раз-два! Весело затупотіли їхні ноги у сінях. А мене двоє жандармів повели через усю станцію в камеру.

— Не останавлюватьця! Не останавлюватьця!

Жандарм навіть злегка підпихнув мене.

По рельсах ходила чорна курка з обвислим червоним гребінем. Вона собі спокійнісінько, немов на затишному смітнику, ходила між рельсами, щось збирала. Дурна курка.

Смішна, глупа курка, як-би я хотів бути на твоєму місці!

— Не останавлюватьця, вам говоритьця. Що там любопитного такого?

 
  1. Жандармський старшина.