— Я не бачив… Так, я бачив. Там рух… Вартовий стоїть біля будки і не рушиться… Я не знаю… По моєму, неможливо… Я бачив три чи чотири фігури, які рухалися біля стіни… Нас видав хто-небудь… Що робить тепер, що робить?
— Та ви бачили салдат?! — раптом люто визвірився Голубов. — Говоріть ви, чорт-би вас узяв!
Сердюков неспокійно закліпав од світла й розсердився:
— Говорю-ж вам, що бачив… Ради бога, одведіть свій лихтар, він мені ріже очі!..
Дядя Дум-Дум напрямив світло на стелю, але воно все-ж таки зачіпало лице Сердюкова з вимазаним у чорне носом і щокою, з чудними, розтеряними, дикими, підозрілими очима.
— Та ви, мабуть, помилились, товаришу, — протиснувся наперед Тимошка. — Підіть ще раз. Та швидше… Що-ж це таке? Дірка там… Вартовий зразу побачить… Ах ти-ж, господи, хіба можна так. Ідіть!
— Та не можна… Я не піду… Я не можу… Ми всі погибнемо… Це абсурд… Я вам кажу, там салдати. Це безумство іти… Нам треба подумать… — гаряче зашепотів Сердюков.
— Та що думать! — зашипів Залєтаєв. — Ви просто злякались, чорт вас забери, от і все! Ви — боягуз паршивий! дрянь! Ідіть, ви витягнули жеребок, ідіть зараз-же!
Сердюков притулився всею спиною до стіни й не рушився. По виразу його лиця було видно, що він ні на крок не відступить з свого місця, хоч-би його різали.
— Я не піду… Це безумство… — бурмотів він і це викликало сліпу, звірячу лють проти нього. Хотілось одідрати його від стіни і втокмачити головою в дірку, — лізь!