майже голими руками, щоб не робити шуму. За час копання вийшла знов сутичка в Піні з Залєтаєвим. Залєтаєву конче хотілось, щоб Піня також копав, а Піня не хотів. Це не його була функція, його обов'язок дивитись, щоб усе йшло, як слід, а не копати. Чи вартовий пильнує біля дверей, чи немає гомону в коридорі, чи не треба кому з копаючих випити подати, це Пінине діло, а копати — ні.
— Ну, чекай-же ти! — один раз пригрозився Залєтаєв. Що він думав, ніхто не знав, а найменше Піня. Але це на нього не зробило ніякого вражіння. Це-ж Залєтаєв, хіба можна серйозно ставитись до нього. Крім того, Піня був, очевидно, занятий иншими переживаннями. Тепер він зробився далеко поважніший, ніж раніш. Він так само бігав по камерах, ділив передачі, розносив сніданок і вечерю, але в поводженні його стало менше нервової хапливости. Иноді він навіть дещо забував, плутав і не міг пригадати. Часто задумувався і здригував усім тілом, як зверталися до нього. Часом уночі, прокинувшись, я дивився на Піню і бачив, що він не спав і лежав лицем догори з застиглими, широко розплющеними очима. Зачісуватись перед дзеркальцем перестав і навіть у другий коридор бігав з розкудовченою головою. Щоки зблідли й схудли.
Правда, всі ми, тікаючі були в особливому настрої, але у нас це так не кидалось в очі, як у Піні. І на Піню почали поглядати з посмішкою. Знов зачувся сміх, жарти з нього. Правда, жартувала тільки наша камера та й то не голосно, бо побіг в жартах грав неодмінну ролю, але для Залєтаєва й цього було досить. Він і сам ще більш зачучверів, але робив усе можливе, щоб якомога довше відтягнути день жеребка. Чого йому хотілось, ми не знали, — все вже було наготовлено на волі і тут, лишилось тільки призначити день. Але ледве
