— Ми зробим так. Це дуже добре, що ви захотіли. Я думав, що ви вже не хочете більше… Так ми зробим так…
— Чекай! — грубо перебив його Залєтаєв, — як ми зробим, це ми самі знаєм. Ти згоджуєшся?
— Ну-да, я згоджуюсь! А то як-же!
— Ну, це й все, що тебе питають. А тепер давайте обмірковувать…
Тимошка од задоволення вийняв портабак з буйно стрибаючою тройкою на кришці й, весело підморгуючи, підніс Піні цигарку.
— Отце инше діло! — скрикнув він. — За це на, брат, папіроску! Бери, бери — нічого, я другу зроблю.
Ми теж були й здивовані і зрадувані таким поводженням Піні і обсипали-б його «папіросками», виключаючи, звичайно, Залєтаєва. Не дивляючись на те, що, на його думку, без участи старости ніяк не можна було розпочинати справи, він цілком ігнорував[1] Піню. Коли той хотів уставити слово, Залєтаєв обривав його, не слухав, повторяв його-ж слова з таким виглядом, немов Піні тут зовсім не було і він не говорив цих слів. Піня потискував плечима, але, натурально, не міг мовчати в такій відповідальній справі. Він не перечив Залєтаєву, не звертався і до нього, але те, що думав, він висловлював. Він-же в думках своїх мав повну рацію: наприклад, його рада була — знестися наперед з волею, дізнатись, чи там готові, як слід, чи будуть гроші, пашпорти, квартирі, а тоді вже приступати до діла тут. Залєтаєв-же зараз став проти цієї, ідіотської пропозиції, як він сказав.
Треба насамперед провірити, чи не завалився підкіп, чи суть інструменти, чи можна далі копати, скільки треба на це часу, а тоді вже зноситись з волею.
- ↑ Ставився байдуже, не помічав.
