— Що робити?
— Що-ж, треба покликать Піню, — сказавь, зідхаючи, дядя Дум-Дум, — запропонуємо йому. Якщо виясниться, що не може, хай одмовляється від старостування. Що-ж порадиш?
Покликали Піню. Маленьке, чепурненьке личко його подивлялось на нас з цікавістю й легкою турботою.
Руде, жорстке, як з іржавого дротику, волосся було старанно зачісане й пушилося над вухами.
— От, товаришу… — почав Сердюков: — ми тут зібрались, щоб розпочать знов справу з побігом.
На слові «побіг» очі Піні здригнулись, трошки поширились, а ніс став блідий. Дядя Дум-Дум одвів од нього погляд і став душити ногою недокурок. Тимошка пощіпував борідку й гостро зиркав на Піню. Залєтаєв посміхнувся.
— Ви, як староста, повинні взяти в цьому участь. Коли хочете, самі можете з нами тікати, не хочете — зоставайтесь. Але без вашої допомоги обійтись неможливо. Треба зноситись з волею, слідкувати вночі за камерою, словом… необхідно. Ми обсудили і думаєм, що необхідно.
— Так, я теж думаю, що без старости вести справу не можна, — з натиском і потайною насмішкою підтвердив Залєтаєв, не зводячи очей з Піні.
Піня раптом здвигнув плечима.
— Ну-да-а! — здивовано протягнув він. — А як-же можна без старости таку серйозну справу робити? Який-же там порядок буде, який? Я таки сам думав про це. Раз ми маємо уже такий підкоп, то нам-же стидно, щоб ним не скористувались. А що-ж! Ми, знаєте, як зробим?
Піня таємно озирнувся, потім гаряче, поспішно зашепотів, усе так-же неспокійно бігаючи очима:
