— Ну, разумєєтся — не повертаючись, одмовляє Козявка. — Космоґрафія!.. Хм… Ето не шутка!..
Сидір Іванич дивиться на салдат, втягує в себе губи і, хитаючи головою, говорить:
— От вам!..
Потім хутко звертається до офіцера й питає:
— Ваше благородіє! Ну, а от… примєрно сказать, я горчицю хочу впотреблять… од живота… Как она против… с… скомографії?
— Горчіцу, — озираючись, зі страхом скрикує «благородіє», — боже сохрані! Ето — смерть!.. Кто ето тєбє сказал? — Ето смєялся кто-то!.. Нікакіх горчиц!
— Ну, а какиї-ж… тето… лікарства?
— Какія?… Хм… Я, відіш, сам тєбє не могу сказать. Ето уж пусть врач говоріт… Ти к врачу обратісь… Главноє опрєдєліть болєзнь… А горчіцу — боже сохрані… Плюнь тому в морду, кто ето сказал тєбє… Ну, мнє нєкогда… Прощайте, кавалєри!
— Щасливого путі, ваше благородіє!
Козявка хутко одвертається й, кусаючи губи, виходить, а Сидір Іванич починає збентежено ходити по казармі, то гірко, то непорозуміло всміхаючись, і голосно стукає каблуками по підлозі. Мандрикін та инші, слухаючи, потиху лягають на койки й замирають. Сидір Іванич ходить, ходить, потім раптом повертається й рішуче йде в канцелярію за свою перегородку. Схопивши з стола аркуш паперу з «рецептом», він, грізно похмуривши брови, йде в четвертий взвод і голосно кричить:
— Семененко!
Дехто здригується, підводиться, але Семененко не рушиться.
— Ти?.. Дохтор паршивий, — підходячи до койки, штовхає його Сидір Іванич кулаком в бік. Семененко