— Конешно чепуха… Разлі они що помогуть? Зразу видко…
— Хе-хе-хе! — сміється Сидір Іванич і, сідаючи на койку, починає оповідати, як він це саме виясняв баришні і як та «по недоразумєнію ума своєго» не хотіла навіть і слухати його. З баришні він непомітно переходить на Мальчевського, на Суханова, з Суханова на рипматіз, з рипматізу на нефлюєнцію, на мігрень, мурченіє, бубон і т. и. Салдатам стає, видко, аж млосно, але Семененко хитає головою, підтакує і, помітно, щось напружено думає.
— Полковник говорять: «ти, Кравченко, мнімий господін і больше нічево! — іронично всміхається Сидір Іванич. — Усьо тєбє толькі приставляється.» Виходить, що я здоровий чоловік, а тільки видумую всьо. «З бездєлія, усьо тето». Очинь прикрасноє разсуждєніє!.. Да-а, — зідхає він. — Хороший мнімий, када тето… не знаєш, де тібє подється од страданія… «Мнімий господін»… Хе… Када-б йому такоє приключеніє болєстєй, дак і он-би сдєлався мнімим… Мнімий!.. Вчорась…
— І, скажіть на милость, давно тето вже у вас? — м'яко перебиває його Семененко, пильно й з самим уважним чеканням дивлячись йому в лице.
— Е! — сумно хитає головою Сидір Іванович. — Давно вже страдаю… Ще как той… ще как з походов прийшов. Десь вєрно простудився на Шипке, от і пойшло…
— А в якому то мєсці записано це в історії у у вас? Я слихав, толькі забился вже… Кажетця… хм… — пригадує Семененко, похмуривши брови, — кажетця… право, забился…
Сидір Іванич теж починає пригадувати, але на диво і він не може твердо сказати, в якому саме місяці.
— Хм… От так штука! — здивано говорить він. — Как-же це так?!. Невжелі я не записав? Та не можеть-
