й навіть присягається, що він невинний й що йому самому в печінках уже сидить фельдфебелева хороба й балачки його.
— Хіба-ж мені самому приятно слухать, як він тут базікає? — часто озираючись на двері, палким, задушевним шепотом говорить він. — Чудаки, їй-богу! Сам спать хочу, як заклятий, так що-ж маю дєлать? Не прожену-ж його?
— «Не прожену», — злісно шипить худий Завірюха, — проженеш, не проженеш, а не зачіпай, от що!.. «Горчицю добре»… З горчицею своєю… Анахеми! Вночі спав не більше, як три часа, тепер цей пузатий на дає спать, а там у лагері…
— А от ще як почньот історію свою читать… — з похмурою погрозою бовкає Мотузок, — тоді спатимеш уже…
— Он єще сво̀ї миндалі будєт покази́вать, — дивлячись у вікно, сумно-задумливо додає Кржтузький. — Жѐби єго з тими мендалями й хороба̀ми чо̀рти взяли од нас… Та̀ка…
— А знаєте що? — раптом жваво перебиває його Семененко. — Давайте його в третій звод справимо! Хай свою історію читає! Їй-богу! А там Мандрикін, його секретар…
— Справиш… — безнадійно говорить Мотузок. — Як догадається, так ще й нахватаєш.
— Тш-ш! — шипить Семененко і дивиться на двері канцелярії, з яких зараз-же виходить «фітьфебель».
— От… — протягуючи йому загорнуті в білий папір порошки, задоволено посміхається Сидір Іванич. — Єта самая… чепуха.
Семененко обережно розгортає один порошок, з нахмуреним, серйозно-критичним виглядом оглядає його, навіть підносить до носа й нюхає і, вертаючи, з зневагою говорить:
