— Звесно, сполоскать, як слєд… З наблюденієм чистоти.
— Ну-да, єто вже зависить од обхождєнія домашнього. Усякоє там всьовозможноє… Чистота і всьо такоє… Ну?
— Ну, потом єто… насипать у якусь чашку, чи мисочку, або й стакан… І пить…
Фельдфебель слинить олівець, поправляє окуляри і, схиливши трохи голову на бік, записує «рецепт». Всі пильно слідкують за його рукою, яка старанно, потиху виводить великі, розтопирчасті літери.
— «І пить»… — кінчає він. — Харашо! Очень прикрасно! Спробуєм, спробуєм!
Він підійма якось догори бороду і з-під окулярів дивиться на всіх веселим задоволеним поглядом, поглядом чоловіка, який найшов таки, до чого прикласти свою енергію, який бадьоро й серйозно візметься за це діло. І видно, що візьметься не аби-як, а з розумом, обміркувавши, оглядівши справу зо всіх боків.
Салдати-ж, хоча й всміхаються й співчуваюче хмикають, але видно все-таки, що зовсім не пройнялись його наміром. Лиця їм сонні, зморені, очі бігають по казармі й нудливо зупиняються на тих товаришах, що там далеко в кутку так солодко сплять собі.
— Да-а, дєлішки могуть поправиться! — говорить з надією Сидір Іванич. — Я вже тето обдумав… Потому узять на разсуждєніє з таким хвактом: горчиця, как дробная єто штука і частая, она єто прийдьоть у живот і здєлаєт… всьовозможноє разположеніє. Как, примєром сказать, кушав борщ, кашу і щось іщо — скажем, вареники… От она єто й розположить усьо по своїм мєстам… Усякий предмет на свойо мєсто… О! от і пойдьоть тада… А вже када живот в хорошом настроєнію, тада і всякоє всьовозможноє єто… й голова, і
