Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/347

Цю сторінку схвалено

— Ну, а тоє лікарство помагало, що ротний посовєтували? — питає Семененко. — Ви тоді довольні були…

— Какоє єто? — пригадує Сидір Іванич.

— Та тоє… Оно таке в зельоній пляшечці… Біле…

— А-а!.. — згадує той, — єто…

Він з ваганням підіймає вгору плечі, розводить руками, робить серйозне лице й нарешті з усиллям якимсь каже:

— Х-х-х-то його зна!.. Бач, дєлішки то такиї. Зранку оно той… как будто й нічево… На подобіє помагало… А потім єто й той… починалась уп'ять усякая авансцена. Спервоначалу єто… мігрень[1] в глазах. Зачинає єто миготіть щось, какиїсь метелики. О… Потім у животі мурченіє какоєсь. Так от отцеда (Сидір Іванич показує на нижню частину живота) как загурчить і… аж до грудей. І вп'ять стедова вниз. Ну, й живот усьо равно как бубон увесь…

Семененко чує це вже другий рік з самого першого дня своєї служби, але слухає з самим уважним і співчувачим виглядом; хитає сумно головою, підтакує, дивується, жахливо ахкає. Сидір Іванич оживляється, — здорове, червоне, бородате лице його з маленькими, ніби проваленими оченятками, червоніє; черевата постать стає жвавішою. Сидір Іванич почуває навіть, що йому ніби легшає, він чує симпатію до цього Семененка, що добре знає на всі хороби і постановляє на осінь неодмінно зробити його єфрейтором[2].

Инші салдати, сусіди Семененка, ворочаються, крекчуть і, ніби тільки тепер помітивши фельдфебеля, підводять трохи голови й, не маючи вже що робить, і собі понуро слухають. Сидір Іванич озирається й до них, ще більш оживляється, навіть устає й голосно говорить далі:

 
  1. Біль голови.
  2. Салдатський чин, менший за унтера.