— Смотрі! — почулося з-за перегородки.
— Дайте первий звонок! — скомандував Гаркун.
Усі кинулись шукати дзвінка і один з добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загримів і вискочив у садок.
Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози і вийшов знов у садок. Музики мовчали і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину «партера» вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одне одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.
Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок, і публіка потягла в «партер». Було декільки чиновників, декільки гімназистів і студентів з великими купами різнокольорових панночок, було декільки купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть прикажчиків з економій. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіації, які ні одному композиторові й уві сні-б не приснилися. Всі умостились і стали чекати. З дерев і з-за дерев виглядала «безпашпортна» публіка.
Я поспішив у театр. Там вже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями», — не то шевці, не то візники, — як я потім довідався хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені і скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й надхненно ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кешені чумарки, що служила і на сцені і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.
І ось третій дзвінок. Тромбон в-останнє ревнув, бубон гупнув, і в «партері» і на сцені стало тихо.
