кільки пар євреїв, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник з дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців» — хлопців і дівчаток.
— Певно, щось помішало публіці, — подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіяцій «оркестру», став дивитись у небо.
«От коли-б Гаркунові стільки публіки, як оце зірок зараз!» — зідхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.
І раптом стало тихо-тихо. Я здивовано підвів голову і став слухати. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно і легко, мов я тільки-що вирвав болячий зуб.
«Ах, то музики перестали! — догадався я й за цею догадкою острах наче морозом пройшов по мені. — А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнути?»
І соловейко теж, мабуть, цього боявся; бо наче поспішавсь наспіватись; оксамитні, м'які згуки приємно голубили ухо і нагадували багато-багато таких-же зоряних ночей, таких-же соловейків… тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.
І вмить все зникло: і минуле, й соловейко, і зорі; в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.
Я, як опечений, схопився й побіг до театру. В середині уже світилось і я, радий тому, як не знати
