— Ну?.. Що ви знаєте?
— А «Прекрасную злодєйку», Залізняк? — повернувся до нього Гонта. — Він зна і дуже добре зна «Прекрасну злодєйку»… Стішки такії…
— Хм… Ну, нехай «Злодєйку»… Я прочитаю з Гамлета…
— А потім хор! — підхопив Гонта: — «Вніз по матушкє по Волгє», або «Ой, у лузі»…
Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.
— Віноват!.. Осмєлюсь просить вас до себе на обід… По трудах, так сказать… — не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі — Жена моя приглашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по холостому…
— Спасибі, дуже дякую, — одмовив я, — але-ж я маю обід і мушу…
— Не хочете? — суворо подивився він на мене. — Пр-ренебрегаєте?
Нічого робити, мусів я згодитись. Пішли ми.
— Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто… люблю простоту, — говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз-у-раз відрізняв велику людину від звичайної. — Простоту люблю і уважаю… Д-да… «Простота ето — всьо, роскош — нічто», — сказав Декарт і я з ним согласен… Здоровий образ жизні і простота — це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може ужитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому іскуство така штука, що… е… е… «Роскош — то мать пороков», сказав Шопенгауер. І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен,
