— Ну, от! Він їх на живіт!.. Ну, положим, нехай так… Держіть, держіть так… Та веселєй смотріть… Підніміть голову… Та громче говоріть, бо вас і не почують… Ну, повторіть вашу фразу…
— Та годі вам уже свариться! — крикнув Залізняк із ролі і махнув рукою. Але, злякавшись, зараз-же склав її знов на живіт і подивився на Гаркуна.
— Більше інтонації треба… — сказав Гаркун. — Ну, далі.
Тільки до Ґонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розвязно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо усміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант-же його мабуть виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як отченаш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця», не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою ролю. Але він на це не вважав.
— Я таки ніколи й не учу ролі, — говорив вів. — Суфльор, вдохновеніє, от і все… Старий, опитний артист ніколи не учить… Іскуство така штука, що… е… е…
Тут він зупинявся, жував трохи губами і накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й не мала!
Почалася п'ята дія.
— Ну, тепер ви вже, пожалуста, тільки репліку мені, тільки репліку… — звернувся до мене Гаркун, — тут такі місця, що без суфльора треба…
Він грізно нахмурився і став серед кону. Здавалось, от-от стіни не витримають цього погляду, заваляться і помнуть так гарно намальований ліс.
