шло десять, пройшло вже й п'ятнадцять, а я все сидів самотою. В загоні було тихо й вогкувато от холодку, що раз-у-раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин «партера», гуділи горобці і иноді цікаво злітали на «кресла» і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.
Вмить десь з того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камаринського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону, і зачулась навіть пісня:
Чай пила я, булки єла,
Позабила, з ким сидєла,
Чай пила я з сухарями,
Домой пошла з фонарями…
— Уххха-уха-ха!
Хвіртку мов вихром розчинило і в загін, танцюючи, ускочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі на-бакир. Сам був високий, білявий, безусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата в вузьких сталевого кольору штанях. Ці штани були страшенно вузькі і, крім того, одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них, і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові — бриль, у другого на короткій круглій — картуз.
Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.
— Давай, брат, закурить! — повернувся високий до короткого. — Щоб, значиться, дома не журились.
