дванадцять. У мене цього нема! Сказано в дванадцять ночи, всі будуть в дванадцять ночи, сказано вранці в шість, будуть в шість. Ні, це у мене поставлено не так… Перве — це дісціпліна… Абсолютно! Ні, я вас жду в дванадцять рівно!
По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в дванадцять. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи в-останнє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно дванадцять!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.
Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер, і пішов одшукувати театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно й пристойно, ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), звернув у якийсь глухий переулочок, де, крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами, нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад — і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця з стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі. А будинка, що мав бути театром, — не було.
«Чи не помилився я?» — подумав я, але, перевіривши себе, мусів таки признати, що це таки та вулиця.
— Дивно! — стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред вулиці. А на ній хоч-би одна жива людина, — неначе вимерло все… Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного
