І Горбач мусів віддати свого ловкого, славного картузика з дворянським, червоним околушем. Мусів, бо так хотів староста.
Або, наприклад, так. У старости суть певні точно визначені адміністративні години. Не можна його цілий день шарпати то за тим, то за сим. Що тобі треба, од такої до такої сміливо звертайся до товариша старости і все тобі буде зроблено. Ні, дядюшки не такий народ. Вони серед ночи готові сіпати чоловіка, щоб він дав йому паперу й конверта, бо йому чогось, бачите, не спиться, скучно за ріднею й хочеться листа їй написати.
Піня в таких випадках був непохитний.
«Нема» — і кінець.
Я пам'ятаю таку сцену.
Уже вечір. За вікном галасує й б'ється в шибки вітер. Рами тоскно пориплюють і дме холодом. На нарах подалі від вікна в напівтемному кутку лежать анархісти й «конституціоналісти» в дружньому й тісному безладді. Видно ноги, руки, спини, носи. Одні лежать, підклавши під голову подушки, а другі — живіт або коліно сусіди. Але всім зручно й затишно. Вони всі співають «Ревуть, стогнуть». Це пісня про те, як сиділи колись запорожці в турецькій неволі: третій рік уже минав за ґратами, а їх усе не йшли виручати «брати, орлята Вкраїни». І запорожцям було журно. І, мабуть, була якась рідність в долі запорожців з хористами, бо ця пісня співалася завжди з особливим чуттям. Тепер-же під холодне й зле виття вітру, вона співається майже з побожністю. Тимошка строгий, блідий і грізно позира на Живчика, який часто фальшивить. Залєтаєв хмуро задумливий. Замирайло розм'як і, схиливши голову на меншовика Зубковського, обережно й любовно заливає своєю октавою усі дефекти Живчика. А очі його
