і ставлю його на вогонь. Пташка в цей час пурхає круг моєї голови і приємно цвірінькає. Потім вона потроху віддаляється, цвірінькання її стає глухішим та глухішим.
Коли я розплющую очі, сонце вже горить на небі. Дніпро — рожевий, молодий, свіжий весело іскриться і широко блищить. По другий бік вогню сидить босяк і п'є чай. Волосся так кільцями й засохло йому на лобі, але обличчя вже не синє від холоду. Він зирка на мене, вихлюпує на пісок остатки чаю з кухлика й, простягаючи його мені, строго говорить:
— На, пий чай. Треба йти. Нерано.
— Куди йти? — спочатку не розумію я.
— Куди? Забув уже? Гроші одроблять.
Ні в лиці, ні в голосі ні трішки іронії. Тон строгий, начальницький, не допускаючий зайвих балачок.
Мені стає весело, але я серйозно, мовчки беру кухлик і п'ю чай. Босяк лежить на боці, жмуриться на Дніпро, покурює й мовчить. Небо чисте, чисте, без єдиної хмариночки, рівного, зеленяво-блакитного кольору. Пісок одсвічує ніжною рожевістю, а трава та листя здаються матовими від роси. На тім боці Дніпра димиться легкий, синюватий туман.
Але звідки-ж все-таки ця певність, строгість, ця свідомість свого права вимагати від мене чогось? Адже ніж у мене, сила на моїм боці, про це у нього, непевне, нема ніяких сумнівів, — в чому-ж річ?
Я раптом згадую, що босяк чудно-пильно подивився на мене тоді, як я дав йому всі свої гроші. Його це, мабуть, дуже вразило й наштовхнуло на такі міркування: чоловік оддає всі свої гроші, оддає тому, хто ограбував у нього чоботи, але за те, що закинув гроші цього гребіжника. Значить, цей чоловік — чесний, або-ж другими словами — дурний. Фізична сила на боці
