свої штани, щоб стерти клаптики кори на ній, і почав розмішувати чай у кухлику.
Ситуація ставала непевною, а то навіть загадковою. Коли цей суб'єкт не дасть мені попоїсти, то доведеться чорт-зна скільки плентатись до найближчого села. А з другого боку, лишити цю справу так, було просто непристойно.
Я постановив поговорити серйозно й поважно: якби якийсь «центр світотвору» не був певний в собі, він все-ж таки иноді мусить посунутись трохи в бік і дати місце кого себе і другому «центрові». Тим паче, коли це місце захоплене ним несправедливо і коли другий «центр» не такий уже хирлявий і безпорадний.
— Ну, земляк, — почав я: — ти це кинь. Чуєш? Я з тобою за шматок хліба битись не хочу, а давай, брат, мирно повечеряємо вдвох. Жарти жартами, а я, голубе, теж їсти хочу. Ти пий собі чай, їж собі на здоров'я, я свариться не буду. Ну, тільки-ж і мені дай трохи.
«Голуб» не відповідаючи узяв за ручку кухлик, підніс до рота і сьорбнув. І зараз-же з злісною лайкою швидко поставив кухлик на землю, очевидно опікшись.
— Та тобі чого… треба, сволоч?! — з люттю повернувся він до мене.
— А ти, брат, не лайся, — зауважив я. — Що ти впікся, так я не винен… Коли розум в голові є, так повинен розсудить, що кружка залізна, а чай гарячий. Значить, нада підождать. Ти сам звідки?
— Я тобі покажу звідки я, ти у мене тут добалакаєшся…
Але, видно, мій тон, поза й постава всього тіла трохи здержували його. Він знов почав їсти. Здавалось, апетит у нього був такий-же безкраїй, як той обшир води, що сунувся вниз; а паляниця і два фунти сала для нього — як плоти, що ледве вже мріли на тім боці.
