присадкуватий, неначе збухлий, з величезними руками і понурим, зарослим колючою щетиною лицем.
Він прямував просто на вогонь без всякого вагання, без тіни нерішучости, байдуже поглядаючи на мене й ні на крихту не цікавлячись мною. Одною рукою він піддержував перекинутий через плече подертий, з висмиканою брудною ватою піджак, а в другій ніс поважну ломачку.
Так, сумніву не було: це був один із тих «центрів світотвору», яких природа так щедро розсипає побіля монопольок, на пристанях, базарах; обідраних, набухлих, сплячих удень поміж дровиняками лісних складів, обліплених, як стервятина мухами і яких на грубій, буденній мові звуть — босяками.
Босяк підійшов до вогню, кинув на землю своє лахміття й не хапаючись сів. Потім зараз-же притягнув близько до себе хустку з розложеною на ній їжею, взяв мій ножик, подивився його і сховав собі в кешеню. Замість нього з тої-ж кешені вийняв великого з жовтим костяним держальцем складного ножа. Все так само, не поспішаючи й не вагаючись, він одбатував великий шматок хліба, потім сала і став уминати, держачи ніж в одній руці і одрізаючи ним то скибочку сала, то хліба. На мене він не дивився і робив усе з незадоволеним, сонно-задумливим поглядом, як чоловік, який прийшов до себе додому і, занятий своїми думками, не має ні охоти, ні часу займатися сторонніми речами.
Гм! Цей чоловік почував себе далеко певніше центром світотвору, ніж я. Його навіть не дивувало й не цікавило моє мовчання, — так і повинно бути.
Але що він поважно був голодний, цей збухлий центр, то це помітно було по тому, як він зубами хапав і видирав із власних рук хліб та сало, як судо-
