На горі, за містом я присідаю край дороги, скидаю чоботи й чіпляю їх на палицю разом з торбиною, в якій лежить хліб, сало, чай, цукор і сорочки. Потім зверх усього примадиковую блискучий бляшаний чайник. Кругла кепка надає мені вигляд пролетарія, який знає собі ціну і не дозволяє наступати собі на ноги.
Дбайливо склавши свою керейку, я вмощую її на плечі таким способом, щоб палиця лежала на ній, не муляючи мені тіла. Після цього підводжусь, розминаю пальці ніг і, переконавшись в цілковитій волі своїй, з полегшенням і незалежністю озираюсь назад.
Внизу, як п'яний чоловік, неохайно й широко розлігшись, лежить город, оперезаний широким поясом річки. Димарі заводів та фабрик, неначе застромлені в землю велетенські сигари, ліниво куряться. Небо над ними сірувато-зелене, з сивими хмаринками, розкудовченими і задертими в один бік, ніби пасма волосся у заспаної людини. Понад жовтими, лисими берегами Дніпра ледве сунуться незграбні берлини[1]. А за Дніпром степ, оповитий фіолетовим серпанком далини. І поперед мене степ рівний, гарячий, вільний і безмежно-вабливий.
- ↑ Човни з вітрилами.
