не то скорбно. Він довго сидів, не рухаючись, тільки часом глибоко зідхаючи. Потім раптом злякано озирнувся по камері, але, не помітивши нічого підозрілого, заспокоївся й зліз з койки.
Я мусів підвестися на лікті, щоб побачити, що він робив. Піня перекладав оселедці на папір і шепотом по-єврейському рахував: ейн, цвей, дрей, фір, финиф. Оселедців було не п'ятнадцять, як казав товариш Петро, що часово заміщав старосту, а всього одинадцять.
Піня заклопотано й не похваляюче похитав головою.
Потім він узявся за цукор. З цею справою у нього затягнулося, бо цукру було аж дві великі торби. Мені надокучило чекати кінця і я знову ліг, слухаючи, як Піня сухо стукав грудочками, шепочучи… «финіфендрайцик, зексендрайцик, зибендрайцик»…
І під цей шепіт я несподівано заснув.
Другого дня всі прокинулись в настрою веселої й нетерплячої цікавости. Першою думкою у більшости було: ну, як там наш Піня? А Піня був уже давно на ногах. Він замів камеру, прибрав на столі, порозкладав усім порції цукру (по шість, а не по вісім грудок кожному) і стукав у двері дозорцеві.
— Надзиратель! Надзиратель! Гаврилюк!
Голос його лунав незвично серйозно, хоч і не зовсім упевнено. (Раніш він тільки висовував ніс у вовчок і тоненьким, несмілим, прохаючим голоском протягував: «Господ-ин надзиратель, п'ятая камура проситься до вєтру»).
— Чуєте, надзиратель? Що це таке? Одчиняйте вже двері. Ну? Старості треба сахар роздавать. — І вже з деякою нетерплячістю лупив кулачком по товстелезних дверях.
Ми мовчки, скидаючись очима, слухали. В кори-
