Васько трохи спочив, притулившись спиною до стіни, потім став одною ногою розгортати кущі молочаю й пильно заглядати в них.
— Васю! — крикнув Задьора. — Ти подивись коло дірки. Він коло самої дірки вдарився. Чи не загруз у глині там?
Васько одхилився всім тілом од стіни й обдивився. Справді, трохи далі була кругленька, як ховрашина нора, дірка. А краєчок її як ножем щось зрізало, видно, що зовсім свіже. Мабуть, карбованець влетів у саму дірку й десь там лежить тепер.
Васько підступив трохи ближче, взявся краще лівою рукою за шворку, а праву помалу, щоб часом, не закотити далі, коли він там є, карбованця, почав сунути в дірку.
Хлопці жадно, не дихаючи, слідкували за кожним його рухом і навіть не бачили провалля, не почували страху. Посмітюха теж лежав поруч з Микишкою й, розвязавши рота, забувши про все, дивився вниз.
І вмить усі аж хитнулись од жаху назад! Васько чогось несамовито закричав і одскочив у бік од дірки. Страх його, мабуть, був такий великий, що він забув, де стояв, і через те одскочив на самий край приступки. Тут він хитнувся, замахав руками, як ті, що топляться, і… впав лицем, усім тілом на стіну.
Задьора затрусився і зуби йому, на його диво, самі собою дрібно-дрібно зацокали. Так вони цокають, як довго купатись у холодній воді й вилізти на вітер. Він заплющив очі й обома руками, скарлюченими пальцями вгрібся в землю коло себе.
Але зараз-же й розплющив! Васько всім тілом припав до стіни й стояв так, повернувши голову до дірки. Потім раптом швидко-швидко почав перебирати руками, підтягуючи себе вгору й помагаючи ногами й озираючись назад.
