І знову очі Васькові були немов невидющі, губи бліді, а голос з хрипотою. Він узяв з руки Задьори шворку, закинув її собі за плечі й пішов уперед, на той бік яру. Хлопці, перешіптуючись, ішли позад нього.
Ні, це таки було не так просто, як здавалось здалеку. Насамперед до куща прив'язати шворку було неможливо, бо вона могла сковзнути з куща. Самі кущі були якісь хирляві, ріденькі, — ще вирвуться з коренем і разом з Васьком полетять у провалля.
А що найголовніше — це те, що було страшенно-ж високо. На серці й у животі ставало так якось тоскно, нудно, важко, як дивитись униз, ноги робились м'якими, підгинались, руки слабли, по всьому тілі прокочувався гидкий, млосний холодок. Деякі хлопці, зазирнувши в провалля, швиденько одсувались і сідали на землю, — їм здавалось, що їх туди так і потягне якась сила. А один з ремесників, ще зовсім мале хлопча, подивився униз, зблід і з плачем кинувся до Васька. Ухопившись за нього обома руками, він чи то тяг його куди, чи не пускав і, весь скривившись, кричав:
— Не тре-е-ба, не треба! Не хочу, не хочу!
У декого з хлопців почали уже теж наливатись очі сльозами й кривитись так само лиця. Але Васько дуже розсердився й одпихнув од себе малого. Сказився хлопець, чи що? А чого треба тут чужим? Комедія тут яка, чи якого чорта!
Ремесники одвели в бік малого й самі трохи одступили.
Раптом Задьора вхопив Васька за рукав і потяг його в бік.
— Знаєш що, Васю, — таємниче гаряче зашепотів він йому, — давай, я, знаєш, поговорю з Посмітюхою. Він одкажеться, їй-богу, одкажеться, я вже бачу по ньому. Ну його к чорту, Васю. Знаєш, Васю, побий мене бог, не треба.
