стіну; Задьора також туди дивився й хитав головою. І видно було по лиці Задьори, що він усе більше та більше дивувався.
— Е, колдувати не можна! — закричав Посмітюха, сміючись.
Задьора ще раз хитнув головою, насунув кашкета по самі очі й що-сили побіг по долині до схилу провалля. А Васько ліг собі на горбочку, затулившись ліктем од сонця, і злегенька замугикав на голос «Говорила сину мать».
Посмітюха й хлопці були тим здивовані.
— А що-ж це таке, Жар-Птиця? Чого-ж ти не достаєш?
— Доста-ану!
— Так чого-ж ти ліг?
— А так. Ось вернеться Задьора з города, тоді буду доставати.
— Чого-ж він туди побіг?
— А твоє яке собаче діло?
Хм! Щось вони затівали непевне. Ще, чого доброго, справді, достануть карбованця.
Посмітюха занепокоївся.
— Як-же ти будеш доставати?
— А от побачиш.
В цей саме час Задьора зустрівся з Микишею на схилі гори. Поговоривши, вони разом подряпались на гору й хутко сховались за нею. А Васько лежав собі, посміхався й легесенько наспівував.
Е, він таки щось вигадав.
Але скільки Посмітюха й хлопці не допитувались, вони нічого від Васька не дізнались. Та хіба в нього рудого черта щось витягнеш? Він і так був не Жар-
