Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/247

Цю сторінку схвалено

стіну; Задьора також туди дивився й хитав головою. І видно було по лиці Задьори, що він усе більше та більше дивувався.

— Е, колдувати не можна! — закричав Посмітюха, сміючись.

Задьора ще раз хитнув головою, насунув кашкета по самі очі й що-сили побіг по долині до схилу провалля. А Васько ліг собі на горбочку, затулившись ліктем од сонця, і злегенька замугикав на голос «Говорила сину мать».

Посмітюха й хлопці були тим здивовані.

— А що-ж це таке, Жар-Птиця? Чого-ж ти не достаєш?

— Доста-ану!

— Так чого-ж ти ліг?

— А так. Ось вернеться Задьора з города, тоді буду доставати.

— Чого-ж він туди побіг?

— А твоє яке собаче діло?

Хм! Щось вони затівали непевне. Ще, чого доброго, справді, достануть карбованця.

Посмітюха занепокоївся.

— Як-же ти будеш доставати?

— А от побачиш.

В цей саме час Задьора зустрівся з Микишею на схилі гори. Поговоривши, вони разом подряпались на гору й хутко сховались за нею. А Васько лежав собі, посміхався й легесенько наспівував.

Е, він таки щось вигадав.

 

 

Але скільки Посмітюха й хлопці не допитувались, вони нічого від Васька не дізнались. Та хіба в нього рудого черта щось витягнеш? Він і так був не Жар-