— Ой, гляди, Посмітюхо, щоб тобі не попало меду, — сказав Задьора й подивився на Васька.
А Васько ніби нічого не чув. Він одійшов трохи назад, підняв голову догори й водив очима по стіні, наставивши над ними руки дашком.
— Що, Васю, що, любий? — аж підвівся Посмітюха. — Не надивишся? Дивись, дитино моя, дивись, он та-ам-там він лежить. Он на тій, на тій приступочці. Зайди ще трошки з другого боку…
Васько, справді, одступив трохи вбік.
— От-так. І звідціля подивись. От-от. Височенько-височенько закотився. Правда, Васю?
Хлопці вже стали реготатись. Навіть Задьора не втерпів і посміхнувся.
— Ех, бідний Васю, роздобув десь карбованця і взяв та й закинув. Тепер укусив-би себе за руку, так стидно. Що ти його робитимеш? Хм! І герой, а рубля нема.
Васько спустив руки з лоба й подивився просто на Посмітюху. Але чи через те, що він довго дивився угору, чи чого иншого, очі йому були якісь чудні: не то невидющі, не то занадто ясні; сам був неначе зблідлий, так що ластовиння, ніби бугриками, виразно виступило на носі, а волосся аж вогнем горіло над білим-білим чолом.
— Що? — сказав Посмітюха. — Бачив, де лежить? От, коли ти такий герой, то достань його звідти. То, брат, не штука: — розмахнутися та шпурнути. Так усякий дурень перекине. Якби всякому не шкода було грошей, так усі перекидали-б що-дня. Таких розумних, як ти, не багато. А от ти тепер достань, от що. Оттут-то я вже з тобою, на що хочеш, поб'юся. Ні, ти оттут виграй у мене! А то виграв паршивого ножика й задається. Крендель який!
