Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/242

Цю сторінку схвалено

і тривожно водив головою в різні боки, прислухаючись, чи впаде де коло нього.

І раптом внизу всі дзвінко закричали, а Васько перед тим за одну мить побачив, як трошки вище «приступки» знявся легкий димок од сухої глини.

— Перекинув! Перекинув! А що? Над приступкою впав! Бачив? Бачив?

Посмітюха нічого не бачив.

— Ну, то ходім униз, ходім! Там бачили добре.

Внизу, справді, бачили всі, як карбованець вдарився над приступкою, трошки-трошки на аршин вище за неї. Якраз коло самої дірки горобиної. Вся стіна була неначе попровірчувана дірочками, В тих кругленьких дірочках горобці та різні пташки мали гнізда.

— От Васько! От молодця! Ну й Жар-Птиця! Це-ж ніхто ще не міг перекинути. І рубля не пожалів.

І Задьора, і ремесники обступили Васька, пробували його мускули на руці; деякі пробували й собі кидати. Васько посміхався сірими очима та все одчиняв та зачиняв Посмітюшин ножик. М'яч кругло випинався в кешені.

 

 

А Посмітюха лежав собі на горбочку, заклавши руки під голову, і пацав цибатими довгоп'ятими ногами. Лежав і подивлявся на Васька з зловтішною посмішкою.

— А що, Жар-Птиця, — раптом закричав він, — добрий ножичок? Правда варто за нього закинути рубля? А я-ж за нього аж двадцять копійок новеньких заплатив. Побий мене бог, двадцять копійок.

Васько довго дивився на нього, немов роздумуючи, що з ним зробити.