було жаль, як страшно, яка його обхоплювала тривога і як могло-б бути гарно на річці, то напевне і Васько, і Посмітюха зразу послухались-би його.
А вони замість того умовлялись уже про те, як помітити, де впаде карбованець. Добре, як він у глиняну стіну вдариться, — тоді там, на тому місці, здійметься малесенький ніби димок. А що буде, як він упаде десь у кущик на приступці або не долетить до стіни й упаде на траву на долині? Васько казатиме тоді, що перекинув.
Врешті, постановлено було так: Микиша мав обійти провалля й стати на тім боці на горі й пильно дивитись, чи не впаде коло нього. А Задьора збіжить униз, стане на дні яру й буде слідкувати, де здійметься димок. Посмітюха-ж стоятиме біля Васька й дивитиметься, щоб той не кинув черепочком замість карбованця.
Так-то воно так, але як було вже постановлено, то ні Микиші, ні Задьорі зразу чогось дуже не схотілося йти, — і душно, і ноги болять, і додому вже час. Микиша навіть ліг на землю й закрив лице кашкетом.
— Ну, як так, — сказав Посмітюха, — то ходім на річку. По дорозі зайдемо до Сашка, покуримо…
— До Сашка можна… — згодився Задьора і скоса глянув на Васька.
— Ну, так я буду кидати, — сказав Васько й вийняв карбованця…
І він уже, кинувши кашкета на землю, почав одступати, щоб розігнатись. І лице було йому таке вперте, завзяте, руде волосся так рішуче стирчало над молочно-білим лобом, що Задьора сердито пацнув Микишу ногою й сказав:
— Ну, вставай, іди на той бік. Ну, паршива Посмітюха, будеш ти пам'ятати. Микиша, вставай, ну його к чорту, лежить, як губернатор.
