дратовано. Коли вже губи тоненькі стали й сопе носом, значить, справа погана.
Посмітюха теж помітив це й ще піддав жару.
— А що? Злякався? Жаль стало? Ех ти, герой! «Перекину»!.. Так перекидай, чого-ж ти? Та гляди, щоб потім не біг до мами та не жалівся. Задаваться усякий може, а як до діла, так і нема. Тоже крендель!
Васько мовчки, помалу, дивлячись у землю, поліз у кешеню, вийняв м'яча й разом із ножиком тицнув у руки Задьорі. Він згоджувався на такий заклад. Він не казав ні слова, але раз заклад передаються в треті руки, то тут справа ясна.
Задьора аж перелякався. Та як можна?! За цей паршивий ножик закидати цілого, новенького, блискучого карбованця та ще в додачу найкращого на всю вулицю м'яча? Навіть Микиша захвилювався: маленькі сонні очі його затурбувались. Він також почав умовляти разом з Задьорою Васька.
«Та-ж на той карбованець скільки-ж то цигарок, аґрусу можна закупити, скільки квасу, «фіялки» випити, цілий день на транваї можна кататись. А ножик що? Ручка полуплена та й не костяна, а хто його знає яка, сам ножик залізний, погнутий».
Сам Посмітюха перелякався. Він, правду сказати, зовсім не думав, що Васько згодиться. Він гадав, що той злякається й можна буде посміятись з нього та й годі. А на карбованця усі разом купили-б цигарок, і «фіялки», і аґрусу, який Посмітюха страшенно любив.
А тимчасом Васько помалу скинув шкуряного пояса, розстібнув блузку й почав скидати її через голову. Ну, коли вже скида блузу, — каюк, нічого не поможе.
— Ух ти, Посмітюха паршива! — стусанув Задьора того кулаком у бік. — Пропав руб.
