— Е ні, він хлопчик бравенький, він шануватиме бабусин гоштинчик, він його берегтиме та на добре пустить. Еге-ж, Васю? Шануватимеш?
— Шануватиму… — басом сказав Васько, а сам цупко тримав карбованця в кешені в кулаці: ану, хай тільки спробують одняти.
— Ну, гляди-ж ти мені, лобуряко, як протратиш гроші, то й додому не вертайся. Поцілуй-же руцю бабуні!
Васько обережно узяв бабусину руку своєю лівою (бо праву держав з карбованцем у кешені) і чмокнув. Рука була вся чисто в зморшках, горбиках, покарлючена, але така хороша, що Васько взяв та од себе ще раз тихенько поцілував її.
Ну, куди-ж тепер податись? Та вже-ж не куди, як на Босяцьке провалля. Там, мабуть, хлопці вже давно позбирались. Отто будуть заздрити, як побачать карбованця!
Ну, та й ловкий-же карбованчик: щербиночки рівнесенькі; царський патрет як живий та гладесенький; а орел з другого боку не потертий ані трішки, аж коле в пальці. І важкенький таки, нівроку йому. А замашний, мабуть, — як обняти оттак по ободочкові одним пальцем, а другим піддержати знизу та як махонути вгору, так десь і з очей сховається.
А чого можна купити за нього? Якщо про три копійки десяток цигарок, то це вийде десятків з тридцять. Ого! А то тепер можна й чорнорябих купити в Посмітюхи.
Босяцьке провалля було аж за городом. Там колись цілими таборами жили босяки. Вдень вони сиділи кружка по ямках і грали в карти або спали в глини-
