брешеш, не бреши й тепер: говори, ти потягнув Толю на річку?
Федько трусився, коліна йому зігнулись і хилитались на всі боки. Він мовчав.
— Говори-ж, падлюко! — торсонула його мати.
Федько глянув на Толю, — той великими, повними страху й тоски очима дивився прямо на нього. Сльози текли йому по щоках і зупинялись в куточках рота. Толя машинально злизував їх язиком і все дивився на Федька з чеканням чогось страшного.
— Ну, говори-ж, Федьку! — нетерпляче сказав батько Толін.
Федько одвів очі од Толі, похилився і тихо сказав:
— Повів…
— І пхнув його на кригу?
— Пхнув…
— Паршивець-же ти! — крикнув Толін батько і сильно хляснув Федька по лиці. А потім повернувся до Федькової матери і сказав:
— Надіюся, що на цей раз чоловік ваш покарає його, як слід… Инакше, лучче очистіть мені квартирю.
Федькові знов упала з голови шапка, як ударив його Толін батько. Він підняв її й подивився на Толю. Але Толя тулився до матери, яка милувала вже і жаліла його.
А ввечері, коли мав прийти батько Федьків з роботи, Федько кашляв і облизував гарячі губи. Йому було страшенно жарко.
— Ага, бухикаєш, кашляєш, ідоле? — обзивалась од печи, мати. — Підожди, підожди, візьме тебе чорт… Ось нехай ще батько прийде та погріє ще ременем. Що, єсть жар?
