адміністрація. Офіціяльно ніяких тюремних старост вона не знала й не відала, але коридор без старости був і для неї явищем анормальним, негарним і, головне, клопітливим. Замість того, щоб балакати з одним чоловіком, відомим, коректним, більш-менш досвідченим, начальству доводилось вступати в розмови з цілими камерами, повними ґвалту, махаючих рук, роззявлених ротів, свисту, гамору, реготу.
І через те неофіціяльно, але серйозно й поважно було зроблено пропозицію негайно вибрати старосту й припинити заколот. В противному разі будуть ужиті «відповідні міри».
Що таке «відповідні міри», — більшість з нас добре знала, і тому довелось серйозно задуматись над «иноземним вмішательством».
І от анархісти раптом стихли. Але ця тиша була якогось пепевного, загадкового характеру. Вони шепотілися по кутах, бігали з камери в камеру, про щось палко радились, часто вибухали несподіваним голосним реготом. Иноді вони аж качалися по койках і плакали од сміху.
Ми чекали якогось екстравагантного[1] випаду.
І, дійсно, так і сталось.
Раз уранці, як тільки піднялось питання про голосування над виставленими кандидатами, Тимошка виліз в нашій камері на стіл і попрохав слова. Коли стихло, він рішуче й силкуючись бути серйозним заявив:
— Господа, п'ята камера! Наша партія доручила мені ось що сказать вам. Ми довго обмірковували питання і рішили виставити кандидатом… товариша Піню.
- ↑ Надзвичайного.
