Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/204

Цю сторінку схвалено

— То тобі за те, а це за те, що правду говориш…

Федько витирає сльози, що виступили з очей, бере гроші і ховає в кешеню. Він за ремінь не сердиться, — він розуміє, що так і треба. Але й три копійки бере, бо справді не брехав. Якби він схотів, то міг-би одбрехатися, але Федько брехати не любить.

Не любить також Федько й товаришів видавати.

Батько й за це Федька хвалить, а мати так само сердиться.

— Так, так, потурай йому, давай йому гроші, давай. Він навмисне робитиме бешкет, щоб правду сказати. Розумний батько, учить сина. Замість того, щоб повчити його за те, що покриває других, він хвалить…

— Нічого, стара… За все бити не можна. За що бити, а за що й хвалити…

— Так, так! Хвали його, хвали…


А найбільше Федькові доставалося за Толю. Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна. Він завжди виходив надвір трошки боязко, жмурився від сонця і соромливо посміхався своїми невинними синіми очима. Чистенький, чепурненький, він зовсім не мав нахилу до Федькових забав. Але цей халамидник неодмінно спокушав його і бідненький Толя приходив додому задрипаний, подраний, з розбитим носом. Мати його, жінка чула і теж делікатна, трохи не вмлівала, бачачи таким свого Толю.

— Де ти так убрався?! Хто це тебе так? — жахалась вона.