— Плата й у ката, аби харч добра, — знов уставив Сидорець.
Кузь покосився на його.
— Умгу! — знов посміхнувся управляющий. — Ну, так от що я вам скажу, вислухайте мене як слід…
— З нашим уніманієм, — ввічливо вклонився Кузь.
— Так от що. Харч в економії добра. Кому не нравиться, хай забира пашпорт і на всі чотири боки. Нікого не держим. А хто буде других бунтувати, того зараз-же в тюрму. От це моє посліднє слово. Обдумайте і хто хоче, хай приходе за пашпортом. Прощавайте.
Спокійно повернувся й пішов у контору. А ми подивились йому в спину, потім один одному в очі і хто посміхнувся, хто почухався, а хто вилаявся.
Кузь не посміхався й не чухався. Одяг свій картуз, струснув головою й рішуче сказав:
— Ну, що-ж? Стало бить, будем обдумувать: гайда, хлопці!
І ми почали обдумувати. Обдумували у полі за роботою, в таборі за обідом, під скиртами уночі, навіть серед співів увечері. Правда, тепер співів стало менше. Співали тільки ті, що рішуче не хотіти забирати пашпортів. Вони хотіли краще їсти гливтяки, ніж дохнути на пунктах. Так вони казали. На це їм Кузь одповідав, що вони можуть по десять рублів у день узяти, як підуть у лоцманські села, але вони не слухали й співали собі. Кузь ще говорив, що можна піти на Дін і рибу ловити, але вони й на те не приставали і так само співали. Правда, їх було мало і спів був такий-же рідкий, як той куліш, що варили, але це їх не спиняло.
Особливо це не спиняло Грицуня. Він навіть одного вечора й за панський сад не пішов та все співав.
