й зідхала. В їдальні віяло холодком, пахло якимись квітками, вузький довгий годинник м'яко, поволі цокав.
Раптом двері хутко одчинились і в кімнату вбіг захаканий з напруженим, зляканим лицем Грегуар.
— Ніко… Ніколай Андреїч! — зашепотів він.
Ніколай Андреїч враз змовк і, зблідши ввесь, повернувся до нього. Пані теж зблідла й схопила в обійми Василька.
— Он!.. Он!.. посмотріть… Ідуть… З флагами! — підбіг Грегуар до дверей, що виходили на терасу й з яких видно було вулицю села. Ми всі схопились і підбігли до дверей і до вікон. На вулиці далеко видно було велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне. Селяни, видно, були неспокійні, бо звідти долітали крики й видно було, як махали руками. Пані затрусилась, забилась і, схопивши Василька, забігала по хаті. Василько почав плакати.
— Грегуар!.. Нєсі пулємьот! Скорєє!.. На тєррасу!.. — забурмотів Коростенко, дрижачими руками зачиняючи для чогось вікна. Я кинувся до Коростенки й, теж хвилюючись, заговорив:
— Добродію! Може кулемета не треба?.. Все одно не поможе, а жертви будуть. Краще вийти до них і попробувать…
— Нєт, нєт, нєт, — замахав він руками. — Ви, молодой человєк, нє мєшайтесь. Ето жізнь, а нє программа. Понімаєтє? Я должен защіщать свою сєм'ю… Ви молодой человєк… Лєна!.. Іді в спальню!.. Нє бойсь… Ах, нєгодяї… Грегуар! Боже мой, он там копаєтся!.. Лєночка! Да іді-же… Здєсь нєльзя тєбє!.. Грегуар!.. Молодой человєк, єслі ви боітєсь… Грегуар!.. Оні уже блізко… І ворота отперти.
В кімнату вбіг Грегуар, важко несучи перед собою якусь машину з ніжками, як у фотографічного апарату, й довгою товстою блискучою трубкою.
