соли з неї не міг добути. Глянувши на Коростенка, я побачив, що він лукаво й задоволено посміхається.
— Не посолите?.. А ось дивіться… Позвольте мені… Бачите?.. Машина!.. У мене все машинним робом. Практично, правда?
Я проти волі посміхнувся.
— Да! Наука — сила! — рішуче хитнув він головою. — Наука дасть людям щастя. Як подумаєш, скільки то непродукційно[1] тратилось у нас, на Україні, сил… І тратиться! Двадцять аграрних[2] вопросів можна-б розвязать, якби зібрать ті сили та прикласти їх до діла… А наші поміщики замість того крестян експлоатують[3]… Крестянина треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині, а друге — для розвитку хазяйства. Бідний мужик — бідний поміщик, бідна, значить, страна. А бідність є регрес[4]. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказать тепер своє слово. Воно назріло вже… Да, воно назріло! Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху і дає дорогу машині, азія дає дорогу европі! І от в цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб'є азію і дасть простор европі, дасть нам сказать своє слово, слово европейців.
Він захопився. Утершись рушником, він одклав його на бік і, повернувши до мене своє англійське обличчя, повів розмову знов про Думу, про волю, прогрес, новітніх людей, добро і правду. Говорив він уже по-російському і говорив гарно, кругло, щиро. В розумних, блискучих очах його горів вогник захоплення і, видно було, що він сам любувався своєю мовою й ще більш захоплювавсь. Пані з задоволенням слухала його