— Да, да… У мене все на раціональних початках… треба культуритись[1], пора вигонить азію… У мене прислуги в домі четверо, а в мого діда було її тридцять четверо. Ми, люди нової формації[2], повинні більше мозком своїм працювати, а не найнятими руками… Мозок дає машину, а машина…
Він зразу змовк і, хутко підійшовши до вікна, став дивитися у сад, де ходив якийсь дядько.
Я був голодний і хотілось остатись самому, хотілось вмитись, роздягнутись і хоч трохи спочити від драбинчастого возика. Але Коростенко видно й не думав покидати мене. І я вже з неприязню дивився на товсту його шию, на англійські бакенбарди й розчісану надвоє, як у лакеїв, голову.
— Да-а, — одходячи від вікна, глянув він на мене ласкавими, хитророзумними очима. — Ми, малороси-европейці, скажемо нове слово старій нашій Ненці-Україні! Правда? Да, да! Що таке, здається, автоматичні двері? Ні… нісенітниця! А тимчасом не треба ні лакеїв, ні «на чай», не треба лишньої трати енергії… Да! Надушив кнопку — і єсть! і головним способом, просто. Ви подивіться!
І він хутко пішов у сіни, озираючись на ходу й киваючи мені головою. Я мусів скорчити зацікавлену фізіономію і йти за ним.
Механізм справді був простий, зручний, корисний. Але моя похвала розохотила його і він, схопивши з вішалки м'якого білого бриля й пораявши мені зробити те-ж саме, жваво балакаючи й держучи мене за лікоть, повів показати «ще не те!» Він повів мене спершу в кухню, де показав якусь машину, що сама місила й робила паляниці; потім повів у другу кухню,
