Розуміється, я теж замовк. Я не можу вести далі розмови, коли вона дає несподівані наслідки. Мені навіть стало ніяково. Я пильно почав придивлятись у вікно: там на вулиці стояв лихтар і структура його показалась мені надзвичайно цікавою.
— Слухайте! — нарешті, схаменувшись, почала вона (без гніву, без серця, навіть з співчуттям до мене), — що це вам бог дав сьогодні? Га?.. Що з вами? Ви часом не захворіли? Ану, дайте ваш пульс…
І таки взяла мою руку, знайшла пульс і стала заглядати в лице таким лукавим поглядом, а губи тріпотіли такою усмішкою, що я мусів об'єктивно запитати себе, чи справді-ж момент підходящий, щоб поставити це питання.
Але, коли вона потім раптом бризнула в лице мені сміхом, коли схопила мою шапку й натягнула її аж на ніс мені, я мусів признатись, що на цей раз вступати з нею в дебати[1] було-б зайвою річчю. Коли-б вона, скажемо, розсердилась — я б знав, що сказати, я-б спокійно, з вибачливою посмішкою довів-би їй, як два рази по два чотири, що гнів її безпідставний і що я маю право робити так, як мені хочеться. Коли-б вона засмутилась — я-б ласкаво трошки іронічно показав-би їй, що через таку дурницю сумувати не годиться. Але вона сміялась, насувала мені шапку на ніс і ні на крихту не припускала, щоб мої слова були продуктом серйозної, твердої думки.
При такому відношенні мені зоставалось тільки одсунути шапку на відповідне місце, криво посміхнутись і, спотикаючись, бігти за нею на вулицю, куди вона мене тягнула з гомоном і сміхом.
І завважте собі, вона скрізь і завжди сміялась, ця дівчина з волоссям, як положена бурею золотиста пше-
- ↑ Суперечки.
