Отже я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами. Вечорами я слухав, як співали журавлі біля криниць у ярах, а удень ширина степів навівала сум безкрайности. В тих теплих степах виробилась кров моя і душа моя.
І от, уявіть ви собі, ця дівчина що-ранку влітала до мене в кімнату, нашвидку струсювала мою руку, бризкала в усі кутки сміхом та словами, хапала мене за рукав і з такою хапливістю витягала на вулицю, ніби в тому будинкові починалась пожежа.
А на вулиці мені був уже каюк. В хату я вертався тільки пізно ввечері; цілий-же день, як почтальйон, заклопотано, задихано бігав з нею по канцеляріях, поліціях, тюрмах, губернаторах, прокурорах, поліцмейстерах. Чого? А я знаю? Хоч-би, справді, десь говорив щось, або лаявся, або прохав, а то тільки стояв та слухав, як балакала вона.
Але треба було бачити, як вона здивовано піднімала свої густі брови, коли щось робилось не так, як хотілось їй. Не сердилась, о, ні! не гнівалась, не сумувала, а тільки страшенно дивувалась.
Один раз я спробував поставити трохи виразніше питання про мою участь в біганині. Я почухав кінчик носа, прокашлявся і, дивлячись убік, надзвичайно байдуже сказав:
— А слухайте, Зіно, як вам здасться, чи не той… чи не міг-би я сьогодні… той…
Я мусів ще прокашлятись.
— лишитись, розумійте, вдома… У мене, знаєте, робота…
Вона широко розплющила очі, підняла брови і мовчки дивилась на мене. Мовчки, ні слова, ніби я говорив щось таке, що давно всім відоме за страшну єресь[1], наприклад, що Маркс був есером.
- ↑ Нісенітницю.
