Три постаті закам'яніли одна за одною. Зорі напружено моргали, ждучи, що буде, і навіть з поля прибіг вітер і зашелестів чимсь коло їх ніг.
— Хто ідьоть, питаю? Слиш?! — знову відкись од вагонів почувся сердитий і трохи насторожений голос.
— Кидайте мішки… — поспішно прошепотів передній і, одкинувши щось убік, голосно й спокійно промовив.
— Свої.
Коло вагонів щось заходило.
— Хто такі свої? Какая надобность ходить тут?
— На станцію йдемо…
Від вагонів одділилась якась темна постать і стала наближатись до їх. Передній зараз-же поспішно рушив вперед, а за ним задні.
— Стой!.. Підожди! — зачувся за ними ще більш насторожений голос і хода постати стала частішою.
— А чого нам ждать? Нема часу…
— Говорю стой, бо стрілять буду…
Передній зупинився, а за ним і задні. Постать підійшла зовсім близько, так що видно було навіть якусь палицю в руці і темну бороду.
— Ну, то що буде? Драстуйте! — спокійно обізвався передній.
Постать, не одповідаючи, мовчки стала близько придивлятись до лиць їм, до одежі, до рук.
— Що, знакомі може? — суворо, знехотя бовкнув середній.
— Да, знакомі… — теж суворо одповіла постать, не перестаючи придивлятись до їх. Потім вийняла щось із пазухи, піднесла до рота і різко несподівано засвистіла.
— А то що буде? — стурбовано і швидко спитав передній.
