в степу і неслися згуки сміху із маленького садка. А вгорі у темнім небі, пильно слідкували за ними мовчазні, таємні зорі.
Повзли довго.
І знов підвівся передній, вистромив голову з рівчака і застиг. Станція одсунулась вбік і не блищали рейки. Замість їх тягнувся довгою темною смугою ряд товарних вагонів.
— Ш-ш-ш! — прошипів передній, повертаючись до товаришів.
— Вилазьте…
— Тут? — тихо спитав середній, підлазячи до його.
— Вони… Мішки не погубили?.. Ш-ш!.. Ти! щоб тобі там покорчило…
Задній злякано зігнувся і присів. Потім помалу, ледве ворушачись, підліз до обох і тихо спитав:
— А ти-ж добре знаєш?
— Не бійся, на своїй спині таскав його… Ну! тихо-ж! Не одставай од мене… Ш-ш!.. Та не тікать, як хто гукне… Тільки мішки покидать додолу… Чуєте?
— Та то вже…
— Ну, хай бог помагає!..
Якось чудно похитуючись, три постаті обережно, помалу посунули одна за одною просто на вагони. Вагони-ж стояли, окутані якоюсь таємною тьмою. Всі, як один, темні й однакові, наче домовини на колесах, вони мов ждали їх, замерши і ховаючи в собі щось невідомо страшне, незриме. Було якось сумно.
А станція збоку їх дрімала соб під ніжний спів у садку та сміх і балачки. Вітер зоставсь у степу.
Передній раптом зупинився.
— Хто ідьоть? — в той-же мент зачулось звідкись од вагонів.