Це вже виходило за межі всякого найміцнішого терпцю. То був не коридор політичних в'язнів, а якийсь допотопний хаос, над яким, неначе дух, заклопотано й без ладу вітав наш короткозорий староста в пенсне і велосипедистському картузику.
Хто як хотів, так і робив. Тому не подобається його камера. Він бере свої манатки і без всякого вагання переходить у другу. Там, розуміється, зараз-же з цього приводу ґвалт, крик, протести, зібрання, дискусії. Тютюн викурювався з такою швидкістю, наче ним топили в кухні. Почта не доставлялась, провалювалась. Газети ми не бачили. Передачі кралися по камерах і з'їдалися під ковдрами. Доходило до того, що замість шости грудок цукру почали брати по восьми, а то й по десяти. Все це не віщувало нічого доброго.
А найголовніше — побіг наш одсовувався в невідому далечінь. Без старости, без ладу в коридорі, без дисципліни в камері робити далі підкіп було абсолютно неможливо. Це було відомо навіть Задунаєву.
Правда, нас тікало небагато, всього сім душ срочних і безсрочних каторжан. Всі ми були зібрані в одній камері, всі більш чи менш негативно ставились до каторги і воліли бути на волі. Але цього було мало: для продовження підкопу треба було, щоб принаймні
- ↑ Річ, про яку забобонні люди думають, що вона може приносити щастя, або охроняти від халепи.
