Сторінка:Винниченко В. Вибрані твори (Київ, ДВУ, 1927).djvu/129

Цю сторінку схвалено

— Молчать!.. Застрєлю! Смірно!..

Але салдатики вже почали ворушитися, хоча передні ряди й закам'яніли.

— Бачите, бачите, як він боїться, щоб ви не слухали! Слухайте, браття, слухайте!..

— Полррота! Слуша-ай! — заверещав несамовито офіцер. І, не пам'ятаючи себе, скомандував:

— Плі!

Але з заднього ряду зараз-же хтось разом з ним крикнув:

— Не стріляй, братця!

Червоні обличчя салдатів пожовтіли, рушниці задрижали у руках, але ніхто не вистрілив, тільки ззаду почулося:

— Хай уперед мужик скаже!

Офіцер мов збожеволів. Він з скаженим хрипом, бризкаючи піною, що виступала у кутках його уст, озирнувся, як застуканий звір і, підскочивши до Явтуха, зо всього розмаху рубнув його шаблею. Знов у валці ухнуло і розкотилося страшним словом: «Явтуха зарубав!» Але не вспів офіцер озирнутись, як з валки з підійнятою ломакою, з блискучими очима вискочив Микола і, щось беззвязно ревучи, з свистом опустив її на голову офіцерові. Зачувся тріск, мов щось розбилося, і офіцер, захитавшись, упав на мокру дорогу.

Коли селяни й салдати збіглися до Явтуха та офіцера, обидва вже були мертві.

Явтух правду сказав: салдати не стріляли. Мирно й сумно побалакавши з селянами, вони тихо рушили назад, несучи за собою тіло убитого начальника. А в другий бік верталися селяни з другим мертвим начальником — Явтухом.