— Не слухайте-ж, не слухайте його! — аж розкочувався повний муки, надії й страху Явтухів голос: — киньте ружжя! Ми-ж не бажаємо вам зла. Ви-ж не можете зробити такий страшний гріх!
— Рразойдісь! — вихопивши нарешті шаблю і виставивши її наперед, закричав офіцер. — Послєдній раз ґоворю: рразойдісь… Стрелять буду!
— Не стріляйте, не стріляйте, не слухайте його!
— Ррота! Слушай!
— Не слухайте, не слухайте!..
Салдати, зачувши команду, зразу стихли і насторожилися.
— Салдатики!.. — викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці мов прокинулися всі, а салдати аж здиргнулися разом і похмуро глянули на офіцера. Серед селян зразу піднявся плач, крики, стогнання. Офіцер ще більше зблід і навіть на хвилину зупинився, боячись командувати, але зараз-же схопився і диким якимсь голосом закричав:
— Слуша-ай! Прямо по мішеням… Пальба-а ротою!..
Салдати, як машини, разом підкинули рушниці і виставили їх проти селян. В валці аж ухнуло і дехто навіть кинувся назад, але більшість твердо стояла і злісно дивилася прямо перед себе, навіть не ворушачись…
— Стійте, стійте! — аж хитнувся Явтух, — вислухайте тільки! Вислухайте!.. Тоді ви і самі не стрілятимете! Вислухайте, рідні… Пустіть ружжя!.. Тільки-ж вислухайте. Тоді хоч і стріляйте… Ви-ж нічого не знаєте… Він не хоче, щоб я вам сказав, він боїться… Бачите, він боїться…
Між салдатиками наче пройшло щось, рушниці почали несміло хилитися, а з задніх рядів навіть почулося:
— Треба вислухати! Хай говорять!
Офіцера мов опарило. Він весь аж дрижучи, повернувся до роти і хриплим, переляканим голосом закричав:
