— Молчать! — вмить скажено заверещав офіцерик. — Маррш в дєрєвню!.. Полрота! Смірно!.. — Салдати витягнулися. Селяни заворушилися. — В дєрєвню, мєрзавци! Я вам покажу, чего ми прішлі…
— Ми не підемо в деревню! — глухо промовив Явтух, не ворушачись. — Нема вам чого нам показувати… Салдатики! — вмить підняв він голос і ступив трохи вперед. — Невже-ж ви піднімете на нас руку? Невже-ж…
— Малчать!.. — несамовито-люто перебив його офіцерик, почервонівши, як жар. — Полрота! Смірно! Рразойдісь… тєбє говорю!..
— Салдатики!.. Не слухайте його!.. — ще голосніше задзвенів Явтухів голос. — Послухайте мене!.. Послухайте нас! Ви-ж не знаєте, за що ви нас стрілять хочете… За правду!.. За святу правду! Ми-ж не грабили…
— Рразойдісь, ґоворю!… — перелякано і злісно закричав офіцер, бачучи, як салдати почали ворушитися і передивлятися між собою, пильно слухаючи Явтуха.
— Ррота! Слушай!.. Рразойдісь, говорю, іначе я вас пєрєстрєляю как собак!
— Не слухайте, любі, не слухайте! — хапаючись і простягаючи вперед руки, мов бажаючи спинити їх, закричав Явтух, а всі селяни, мов і собі вкладаючи всю душу в його слова, напружено, жадно слухали і навіть потроху посовувалися за ним.
— Ми не грабили!.. Ми-ж з голоду вмирали!.. Ми-ж самі заробили той хліб, що забрали! Послухайте!.. Хіба-ж ви забули? У вас-же є батьки, матері!.. Ми-ж ваші батьки, ви-ж такі, як ми…
Салдати почали ще більше ворушитися і стурбовано передивлятися між собою, щось навіть шепочучи. Офіцерик з червоного зразу зробився білий, як крейда, і для чогось став витягати дрижачими руками шаблю, яка, як на те, не виймалася.
