— Вернувся німець. Жінка і паничі самі ріжуть курей… Обід готовлять охвицерові, що йде з салдатами з города… Стара Явдоха казала. Вранці й будуть.
— Скликай людей на вигон!
І от вони сходяться тепер і чекають салдатів. Явтух ходить від купки до купки, од чоловіка до чоловіка й підбадьорює.
— Та не стрілятимуть-же вони! — аж скрикував він трохи нетерпляче, коли хто не вірив або сумно хитав головою. — Не можуть вони стріляти! За віщо-ж? За правду? Та й хто-ж стрілятиме? Наші-ж, ті-ж таки мужики… Подумайте-ж самі…
— А в Кавунівці убили-ж трьох?
— Ет! Ви з тою Кавунівкою! Убили, бо… не знали.
— Як то не знали? Аджеж бачили, кого стріляли?
— Бачили! Та тільки й того, що бачили! Ніхто їм не розказав нічого, не довів, чого і як забрали хліб… То й мусіли стріляти. Хіба салдат той знає? Хіба він бачить, що не по правді стріляє? Розказати треба… Треба сказати, на кого вони руку підіймають… На своїх-же? На батьків, на братів… Бога-ж побійтесь, як-же вони стрілятимуть? Ні за що не стрілятимуть!
— Дядьку Явтуше! — раптом вмішується до балачки Микола: — А як теє… як стрілятимуть, то тікати, чи битися з ними?
— Хм… Як стрілятимуть… Не можуть вони стріляти! Це-ж як божій день… Хіба-ж ми злодії, чи розбишаки які?
— Я буду битися! Все одно! — постановляє Микола суворо. Балачка переривається і всі ще пильніше починають дивитися на смужку ліса.
— Ідуть! — раптом зразу виривається шепотом у багатьох і наче хвиля розкочується по валці й ніби пронизує всіх холодним щемлінням десь далеко у серці.
