зо три. Потім одного ранку пішов до старости, побалакав з ним, а на другий день соцькі вже заходили до кожної хати і скликали всіх до волости на сход.
— Чого то? — питали здивовані люди.
— Там узнаєте, — знехотя кидали соцькі і йшли далі.
На другий день мало не все село зійшлося перед волостю і, гулко розмовляючи, чекало старости і писаря. Староста — чорний, незґрабний чолов'яга вийшов, щось бовкнув до селян і зараз-же одійшов у бік, уступаючи місце Явтухові, що стояв позаду і мов тільки й чекав цього. Явтух вийшов наперед, тихо підняв картуза до громади і знов щільно насунув його на своє рідке русяве волосся. Бліде, зморене холодом і тяжкою роботою лице його було гостро-спокійне і тверде; тільки невеличка борідка часами здригувалась та з грудей виходило довге задержане зідхання. Він голосно і дзвінко почав говорити. Спершу путався в словах (хоча не соромився цього), запинався, але чим далі, то більше і більше розходився і, мов одрубуючи кожне слово, бив ними по серцях громадян, що як зачаровані слухали його.
— Правду! Правду тут написав хтось до нас у цих бумажках, — дзвенів його голос над похиленими головами. — Обкрадають нас… Грабують… А ми робимо… мовчимо… Хто за нас заступається?… Цар? А де-ж він?.. А чому-ж він нічого не одказав нам, як ми просили, щоб нам земство видало з казни хліба?.. Нема… А де-ж ті гроші, що ми даємо що-року?.. Нас, як собак, скрізь женуть… «Іди, кажуть, мужик!» А хто робить, як не мужик!.. Та й мовчати?.. Годі!.. Он кавунівці пішли до свого пана, забрали хліб… І нам треба йти… Треба, люди! Бо подохнемо все одно… І всім треба… Треба неправду вигнати… Скрізь тепер неправда… І ми неправду робимо. Не по правді й ми
