Ранок, сірий, холодний, мартівський ранок. Хмари темним, густим димом нависли над селом і незґрабними величезними клубками низько повзуть кудись далеко-далеко. Січе пронизуватий, тонкий дощик і сріблястим порохом покриває і хати, і землю, і жовто-зелену травичку, що з'явилась з-під снігу.
В кінці вигону села, на самій дорозі стоїть велика валка селян і чогось чекає. Худі, бліді лиця їх похмурі і болісно сердиті, очі дивляться кудись у поле за невеличкий лісок, де ховається шлях із села. А з села то по-одинці, то купками, все підходять люди: чоловіки, діти, баби, навіть старі діди. Підходячи, диляться на лісок і похмуро питають:
— Нема ще?
— Нема… Щоб їх і до віку не було.
Стоять більше мовчки, перекидуючись короткими словами, та иноді тихо заплаче яка баба. Але її зараз-же зупиняють, суворо заспокоюючи:
— Каже-ж тобі дядько Явтух, що нічого не буде… Годі…
— «Не буде»… А як стрілятимуть? Он як у Кавунівці…
— Ет!.. Мовчи краще!.. І без твого плачу тут… гірко… Стрілятимуть, то й стрілятимуть… Однак з голоду здохла-б.
