людьми робити. Люблю своїх… Так уже серце в чоловіка встроєно, що до свого тягне.
— Ач, як співає! — голосно вставляє Корній. — Як по нотах!
— Голос як сурмонька, та чортова думонька, — зідхає дядько-курець.
Хазяїн не чує.
— Так от, брацця, ставайте та й могорич будемо пити. І мені лучче, й вам лучче… А руські стануть до руського, то й їм лучче буде.
— От добра людина! — зідха Корній. — Жаль тільки, що трохи лисицею підбитий.
Старші робітникі сміються. Дехто з Мартинової партії переходить до їх і голосно починають лаятись. Хазяїн ніби не помічає того.
Серьогова партія мовчки злісно-понуро стоїть і чекає, не дивлячись навіть на своїх товаришів руських, які стоять уже коло українців. Мартинівці пошепки заклопотано радяться.
— Ну, так як-же, хлопці? — ласкаво починає знов хазяїн, бігаючи очима по робітниках. — Рішайтесь… Чого лежать оттут? І врем'я пропада і гроші. А так, зараз до станції, вип'ємо могорич, на поїзд і гайда… Обіжать я не буду…
— Авжеж! — сміється хтось з юрби. — А хто зараз одняв назад по три рублі?
Хазяїн все таки не чує. «Хлопці» вагаються.
— Ех! Чорт його бери! — з одчаєм маха рукою Мартин. — Ставаймо, хлопці. На злість усім, а то кацапня все одно стане. Чого валяться тут? Де наше не пропадало…
— Авжеж, — насмішкувато підхоплюють з Корнієвої партії. — Валяй, хлопці, аби гроші!
— Ні се, ні те — святи, попе, яйця!