Идутъ люде зъ похорону, несутъ назадъ мары, тай собѣ говорятъ о своихъ дѣлахъ; а за небо̂жку нѣхто и сло̂вцемъ не згадае, умерла она та и еи тямка.
А по̂дъ хатиною, де заро̂бниця коморувала, стоитъ дѣтвакъ, сирота, хлопчикъ, у едно̂й сорочинѣ, тай бѣдняка уже и не плаче, но знёсъ очи у высоту;
хто знає, чого сиротка тамъ глядае, — лише той, хто в« н«мому горю бувъ коли на своим« в«ку. Стоит« сам« по мёжъ людьми, котрй его може и не бачатъ, н не запытаютъ, що ты сирото будеш« на св«т« робити, де ся безрбдный под«ешъ?
Н* заробити соб« д«твакъ шёстел«тный не годен«, н« озьие его хто зъ помилованья, бо ему вс« люде чужениц«, хоть братья.
Лице змарн«ле и бл«ое у его, сам« знидалый и зб«дженый, простоволосый та немытый., хто знає бдъ коли вже, гадав« бысь, се пбвъ умерлый, лише що око св«титъ житьём« еще, хоть въ нему уже и слёзы не ма, хиба н«ма якась горююча розпука. та туга, що глядит« заедно того, що больше невернеся. — А 6н« жде та жде, и оком« зритъ у высоту, глядит« чогось тамъ у небо. Так« сиротюкъ б«дный без« слова и н«мо Господу молит« ся.
Господь слухав« молитвы сироты, зр«в« на его своим« милосернымъ оком«, та не лишив« лишеного на св«т«.
Пбйшовъ сиротюкъ по хатах« у жебры, просити людій хл«ба. Бувало стане у дверій у кочергах«, та мовчки жде, ци не помилує яка гбдна душа; не правит«, абы обдаровати, н« шепче молитвы, бо и хтожь его мав« того научити, коли матёрь у земли спочивала, а люде сироту мало коли знают«.
Переминуло так« л«то, надбйшла осёнь. На двор« посумн«ло, хмары затягли небо як« свитою, мрака залягла, а студень що день то росла, и слозав«в« вохкій осённый воздух«, що раз«, то частайше,' дробным« дожджемъ, якбы изъ сита. По улицах« мокро, болото, люде позадягали и чоботы и одёжь ррубшу; а сиротюкъ ходит« хата бдъ хаты все босый, м в« одной сорочин«, що туй туй отъ уже розпадалася, и простоволосый, у людій просити хл«ба.
Хоть и вид« л и его такого люде, опи дали або и ведал кусочок« хл«ба, а за одежину, яку таку бодай, нъкотрй не догадували ся, бо тоти, що мали, не хот«л, а 6«дни, ели и хот«либъ були дати, то сами вро себе не мали.
Одного дня — а вже була осёнь пбзна, и дожджь ЦВДИВЪ ся без« перерви, н«кого не видко було по улмняхъ, тихо, мрачно, лише чути плеск« доадкевый но болотах«, — бувбы ачей пса не выгнав« аь под« страхи; а сиротюкъ бриде, босий у еднбй сорочин» перемоклий, до чужих« хатъ. Отже того дня зайшовд он« перед« хату панъ-отця, бо до хаты бодоь ся коли заходити, лише видав« ей тогоды, коли таитуды переходив«. Аж« тут«, якбы уже умисне на сироту^ якъ выхопитъ ся пес«, и обсавъ хлопця, якбы она« реный, що хлопчина перепуджений закричав« асанф голосами на раз«, и упав« зо страху на поздовж« у болото. На крик« хлопца выбагли слуги, бдогаати собаку, та залудженого мовъ без« души, сиротюка занесли до челяднои хаты.
И пан« отець и панна вбагли також« до пекарна, незнаюча, ци не покусав« псище датвака, котрий так« якось выглядев« страшно и 6«дно, що аж« пан« отець задивувались и довго призирались, а панна ажъ розплакала ся, и зачала розпитувати, чій то той бадолака?
„Паняувю” оббзвала ся служниця: „таже то той „Василихи, комбрница, що бувало все ту робить, си- „ротюкъ, СтеФацьо. Отъ бадолака, бдъ коли мати „умерла, по хатах« ходить, — так» того у сироты „доля!” Панна на тоти слова знова слёзы у очохъ стали;
яла розпитувати хлопця, котрий уже троха якось бдчунявъ, але все еще говорив«, якбы у хоробадатвакъ незнавъ сам«, що зъ ним« даеся.
Сирота лише сироту знає — давчина панна болала над« баднымъ сиротюком«, бо сама була без« родичій, сама була також« сиротою. Хоть сама не зазнала наколи такой бады и нужды, якъ хлопчина;
а цредца ей серце аж« заходило ся, коли побачила, що датвакъ малый, опущеный бдъ цалого свата, отъ так«, жив«, бурлаковивъ, по иёжь люде жебраючи за кусочкоиъ хлаба, абы зъ дня на день проволочи марне житье. Отъ дивит« она на хлопчика тай думає соба: Господи! таже и ёго бадняку любяча матёрь на сват« зродила, и ёго родная любощиими пасоньками усонъ заколисувала, и на-дъ ним« она ци раз« перепильнувала ночку, н молила Бога, абы рбсъ и ховав« ея въ гараэда, та иезнавъ нужды! А нина того серце, що го любило, омертвало, бнъ сиротою, бн« без« рбдна.
А далай она щось соба роздумала, тай пбйшля до покою, до попа. 11ан«-отець читали, — давиця стала недалеко дверій. вадко було, що хотала говорити, а якось ёй бдввги неставало. Поглянув« раз« и другій по нёй панъ-отець, тай зачав« сам«:
